Історія села Жабокрич

Село Жабокрич розкинулось в мальовничій низовині довжиною 8 км та шириною 3 км. На даний час нараховує 773 двори, в яких проживає 1758 жителів.

Долинами села, порослими очеретом, осокою, травами протікає потічок. Селом пролягає шлях на Умань і розгалужується на Гайсин та Балту. Районний центр та станція Крижопіль знаходяться за 10 км від села.

На південь і захід на 5 км село обступили листяні ліси і воно потопає у зелені дерев. До Жабокрича прилягають просторі левади, які тягнуться до Крижопільського лісу на декілька кілометрів. Вони засаджені фруктовими деревами: черешнями різних сортів, яблунями, грушами, сливами, вишнями, горіхами.

Навесні левади і сади цвітуть рясним цвітом, аж дзвенять від пташиного співу, повітря сповнюється пахощами різнотрав’я. Ця краса під синім сонячним небом зачаровує і наче вводить людей у вимріяний рай.

На території сучасного села люди жили ще в період первіснообщинного ладу. Про це свідчать знахідки ручних рубил довжиною 10-12 см, їх чимало було в історичному кабінеті та сільській музейній кімнаті. Два роки назад на полі поблизу села велись археологічні розкопки. На жаль, у нас немає ніяких відомостей про ті розкопки.

Поселення на території Жабокрича виникло в кінці XV - на початку XVI ст. В середині XVII ст. це було вже місто, про нього згадує Павло Алепський, який в 1654 р. подорожував з антіохійським патріархом Макарієм через Поділля. (Див. "Общество истории и древностей России" - 1897, № 15.)

 В XVII ст. Жабокрич зустрічається в актах як помістя Жабокрицьких, потім Вишневецьких, Конецпольських, Любомирських, а останнім часом - Бржозовських. Мабуть, від першого власника даної території і пішла назва - Жабокрич. Існує інша версія щодо походження назви села – від голосного крику жабів (у селі є кілька ставків), що є більш поширеною.

Сучасне село Жабокрич складається з двох, колись цілком самостійних, частин – містечка Жабокрич і села Слободо-Жабокрича. Ось як про них пишуть джерела минулого століття.

За переказами старожилів, перші поселення з'явились на Анонівці (перший житель був Аноній). Його хата була на горбі, а внизу долина вздовж берега річки дуже заболочена. От і кричали жаби. До речі, та долина і сьогодні заболочена і навесні починаються жаб'ячі рапсодії. По мірі заселення села виникали назви вулиць від власних імен чи виробництва. І хоч назви вулиць змінили, в селі всі добре знають старі назви, а не нові. Сапрівка - бо першим поселився там Сапріян, Кордонівка - так як жили там Кордонці, на Ногалівці - Ногалі, Ґуральня - бо дійсно там була ґуральня, Гуцули - один з перших поселенців на цій вулиці був гуцул, Бруковка - це центральна вулиця, яка йде від центру до Крижополя і вона однією з перших була викладена камінням. Люди, що живуть в яру, назвали свою вулицю Яром. Є в Жабокричі Париж: в період колективізації був там колгосп імені Паризької Комуни.

23 квітня 1797 р. було утворено Подільську губернію з центром в Кам'янці-Подільському. В 1804 р. губернія поділилась на 12 повітів, село Жабокрич увійшло до Ольгопільського повіту.

У центрі села, названому "містом", височить мурована церква, збудована 1860 року; друга, дерев’яна, знаходиться на так званій "Слободі". В центрі – різні заклади. У великому мальовничому парку у колишньому поміщицькому двоповерховому будинку до кінця 1980-х років розміщувалась середня українська школа, котру пізніше переобладнали на дільничну лікарню, а для середньої школи збудували нове приміщення.

У ХІХ ст.. на полі за селом було три вітряні млини, два з яких уже давно не існують. Люди мололи збіжжя у трьох парових млинах у селі. В центрі села – "місті" – мешкали (до війни) в своїх будинках понад 100 єврейських родин. Вони мали свою синагогу, початкову (4-річну) школу, цвинтар (окописько). У п’ятий клас дітей переводили в сільську українську школу. Євреї торгували в приватних крамницях, мали дві приватні олійні, де виробляли якісну соняшникову олію.

В 1857 р. в селі було 297 дворів, у яких мешкало 2139 кріпаків. Щороку селяни мали сплачувати 4 427 крб.: за кожну десятину присадибної землі 102 крб. після реформи 1861 р. Обурені грабіжницьким характером реформи селяни повстали.

В квітні 1861 р. в економії с.Жабокрич (6 км від Соколівки), яке належало графу Бржозовському, селяни відмовилися йти в поле. Їх підтримували селяни навколишніх сіл, де знаходились економії графа, в тому числі і в його вотчині –Соколівці.

Жабокрицькі селянські заворушення в 1861 р., в які вступили селяни містечка Жабокрича й сіл Ольгопільського, Брацлавського, Гайсинського повітів Подільської губернії, були спричинені селянською реформою 1861 р. Обурені грабіжницькими умовами селяни 3 (15) квітня відмовилися виконувати панщину й розіслали гінців до навколишніх сіл із закликом про допомогу. Під впливом подій в Жабокричі відмовилися виконувати панщину селяни Тернівки,  Зеленянки, Кирнасівки, Соколівки, Павлівки, Китайгорода, Попелюхів, Торканівки та інших сіл Поділля, де жило понад 40 тис. чоловік.

У села, охоплені заворушеннями, було направлено війська, які жорстоко придушували виступ селян.

Жабокрицьке заворушення було одним із багатьох повстань селян після скасування кріпосництва в Російській імперії.

Правдою і неправдою граф Бржозовський змушений був піти на виконання деяких пунктів царського маніфесту. Піддані графа набули певного досвіду боротьби, що пізніше показало більшу згуртованість в боротьбі за свої права.

Звільнившись від кріпацької неволі, селяни потрапили в нову економічну залежність, яка втягнула їх в орбіту промисловості.

    В другій половині XIX ст. - на початку XX ст. продовжували зберігатись кріпосницькі пережитки. Викупні платежі нерідко перевищували прибутки селянських господарств. Вихід із даного становища селяни шукали в орендуванні поміщицької землі. Не вистачало реманенту, тягла. На 2-3 господарства припадав один робочий кінь. Біднота спродувала свої земельні наділи і йшла в найми. В 1865 році 540 селян наймитувало в заможних селян, працювали на будівництві залізниці Одеса - Київ, цукрового заводу в Соколівці.

   Реформа сприяла і поширенню освіти. До 1860 р. в селі школи не було, і грамотними значились 4 селянина, які могли прочитати і написати, а решта населення була неписьменна. В 1860 р. на II сотні (в той час адміністративно-територіальною одиницею в селі була сотня, по 100 дворів - одна сотня) один відставний офіцер на прізвище Галан зібрав собі декілька хлопчиків і в своїй хатині навчав їх грамоти. В цей час на території першої сотні грамотний селянин Іванішин зібрав десять хлопчиків і також навчав їх грамоти.

     В 1864 р. царським урядом було видано положення про початкові народні училища, яке надавало право земствам видати та утримувати школи. В 1874 р. в Жабокричі було відкрито таку школу, де було два класи і навчалось більше 70 учнів. Коштів на її утримання відпускалося мало. В 1897 р. в селі було відкрито дві церковно-приходські школи по місцю розташування двох парафій. Шкільне приміщення являло собою звичайну селянську хату, побудовану в зруб, розділену на дві половини: в одній з них відбувалось навчання, а в другій жив учитель. Вчителювала в цій школі першою сестра дяка, а пізніше грамотний селянин на прізвище Рябошапка, який працював раніше наймитом у попа і за вірну службу піп навчив його грамоти. Учитель з нього був поганий, так як він часто пиячив. В слобідській церкві навчав дітей Іванішин.

                                                      Єврейська громада в Жабокричі.

В XVII ст. - першій половині XX ст. значну частину населення становили євреї. Вони жили в центрі села, займались ремеслами: шили одяг, взуття, торгували. Крамниці були прямо в жилих будинках. Євреї утворювали ціле містечко (до речі, назва Місто до сьогоднішнього дня збереглася в селі). Мали євреї свою синагогу, приміщення якої збереглось до наших днів. В радянські часи воно використовувалось для початкової школи, були тут майстерні з трудового навчання, а у 80-х там затемнювали вікна для машин. Був у євреїв свій цвинтар, який називали Окописько. Він зберігся і до нині, добре впорядкований, хоч зараз в селі немає жодного єврея. Історію єврейських поховань детально знає Коваль Марія Яківна, яка доглядає за цвинтарем. Нащадки жабокрицьких євреїв шанують своїх предків, щороку провідують їхні могили. Цікава історія єврейських поховань. До 1950 р. їх ховали замотаними в простирадло, без труни, сидячи, яму копали на 13 кулаків. Після поховання через пару днів підійти до могили було неможливо, трупи розкладались і стояв страшний сморід. В ногах ставили кам'яну плиту з написом на івриті. Всі ці плити збереглись в доброму стані. В 1950 р. євреїв почали ховати в домовині і ставити пам'ятники такі, як в православних. На цвинтарі існувала своя ієрархія: чоловіків ховали окремо у верхній частині цвинтаря, жінок - окремо, окремо ховали малих дітей і людей, які чимось провинились перед громадою.

Жабокрич в XX столітті

Революція в 1905 р. сприяла піднесенню активності селян. В червні 1905 р. селяни, озброєні кілками, з'явились до економії поміщика і, розігнавши сторожу, разом з наймитами зажадали справедливої оплати праці - 1 крб. в день. Адміністрація змушена була погодитись. Після придушення повстання, боротьба селян тривала далі. В липні застрайкували челядники, вимагаючи підвищення зарплати і скорочення робочого дня.

1917-1921 pp.

26 жовтня 1917 р. з телеграфних повідомлень дізнались про переворот в Петрограді трудящі Поділля. В січня 1919 р. до села прибули солдати 29 корпусу, скликали сход, на якому знайомили селян з більшовицькими декретами. В селі встановили радянську владу, конфіскували поміщицьке майно і розділили 730 десятин поміщицької землі.

В березні 1918 р. в село вторглися австро-німецькі окупанти, наприкінці 1918 р. окупанти залишили село, владу захопили війська УНР. В березні 1919 р. в селі встановлюють знову радянську владу, створюють ревком. Протягом травня -червня 1919 р. точаться запеклі бої між військами УНР і Червоної армії. 4 травня 1919 р. петлюрівці прибули на ст. Крижопіль і розстріляли місцевого службовця Гавриленка за його зв'язок з комуністами. Частина переляканого населення втекла в містечко Жабокрич. Петлюрівці, погнавшись за ними, вчинили страшний погром. Убивали дітей, жінок, стариків. Коли населення Жабокрича хотіло відкупитись від них, то петлюрівці відмовились від грошей. "Не хотим ваших денег, всех перережем" - кричали вони. Після цього погрому на Жабокрич неодноразово нападали групи солдат армій УНР та УГА, які тікали з фронту. Насамперед вони розправились з радянськими активістами. Було вбито голову волосного ревкому Бровчака Петра Терентійовича. (З розповіді та книги "Поділля в роки громадянської війни" - Вінниця, 1959 р.)

В липні 1920 р. в селі було організовано обласний партосередок, членами якого були Поліщук І.Т. та Денисюк Яків (він же і секретар партосередку). В липні 1920 р. було створено і комітет незаможних селян, головою якого був Гринь Іван. КНС наділяв малоземельних селян землею і реманентом. Було створено і комсомольську організацію, секретарем якої обрали Добрянського Костянтина.

В 1920 р. почалося відродження освіти. В селі було створено опорну школу, директором якої був Полянський і реальне училище по вивченню бджільництва, а також дитячий будинок, в якому перебували в основному безпритульні діти з Поволжя, яких переправили на Україну під час голоду 1921 - 1922 рр. 15 травня 1922 р. для дитбудинку було виділено 1 десятину і 200 кв. метрів землі під городи. На 19.01.1922 р. в дитбудинку було 50 дітей. Він був розташований в двоповерховому приміщенні колишньої панської економії. Завідуючий дитбудинку Швець доклав багато "сил и стараний, результатом чего приют принял вполне хороший вид" (виписка з протоколу засідання волосного виконкому). Діти були поділені на дві групи, якими опікувались вихователі Щербакова та Петрова. Вони перебувати під наглядом лікаря, їм робили щеплення від віспи та холери. Навчали дітей грамоти, рукоділлю. 11 червня 1923 р. 30 дітей було відправлено на батьківщину в Казанську губернію, їх супроводжувала вихователька Щербакова. В 1927 р. дитбудинок було переведено в Соколівку. (Обласний архів).

Крім денної школи, в якій в 1920 р. навчалось 830 учнів, було створено 16 лікнепів, дві школи для підлітків, хату-читальню. В 1938 р. відкрито середню школу.

В роки непу відродилось господарство, заможні селяни, яких називали куркулями, відкривали олійні, млини.

.В 1926 р. в селі було 230 членів товариства споживчої кооперації, виникло виробниче бурякове товариство, велику допомогу якому надавав Соколівський радгосп. Товариство придбало молотарку і двигун. Навесні 1929 р. селяни товариства спільного обробітку землі утворили колгосп, до якого увійшло 19 господарств. Організатором колгоспу "Шляхом Леніна" був петроградський робітник Рипаков. Він став його головою. В розпорядженні колгоспу було 70 га землі і 27 коней. Цієї ж весни було створено ще два колгоспи "Калініна" (голова Коваль) та "Новий світ" (голова Івасько Григорій Іванович). В 1932 р. в село прийшли перші трактори.

В 1933 р. організовано колгосп ім. Шмідта.

Під час колективізації проводились подвірні обшуки зерна, так як багато населення йти в колгоспи не хотіли. В селі створювались штаби по виконанню хлібозаготівель. Конкретно кожному двору доводився план, за невиконання якого господарів виганяли з домівок, вигрібали все до крупинки. Багато було розкуркулено й вислано. Особливо "уславились" при розкуркуленні колгоспні активісти Кривий Григір, Трачук Петро, Заведея Євгеній, Василенко Іван, кістки яких ще й досі проклинають односельці. (Див. спогади про голод 1932-1933 рр.)

Почався голод, в селі були люди, які наживались на чужому горі. Палагна Довгань (по вуличному Пірганка) заманювала дітей, посеред її подвір'я був льох-пастка, стане дитина на дощечку, на другому кінці якої стояла тітка, та лише поступиться в сторону і дитина вже в ямі. Там її тітка різала, варила холодець і несла продавати під ратушу (це місце колишньої міської управи, де довгий час був базар, і селяни говорили, що йдуть не на базар, а під ратуш). Там в її гижках (холодцеві) побачили одного разу дитячі нігтики і її сильно побили селяни, але вона не покаялась, стала носити гижки в Крижопіль.

Особливо лютував голод навесні 1933 р. Недопитальський Андрій Дем'янович і Смішний Василь Григорович добре пам'ятають, як опухлі від голоду люди йшли на цвинтар самі в очікуванні смерті. (Див. спогади про голод).

Пережили жабокричани і репресії 1937 р. Діти репресованих живуть і нині в селі. Це Смішний Василь Григорович (колишній голова колгоспу і голова сільради). В кінці 30-40 рр. життя наладилось. Смішному В.Г. ніхто ніколи не дорікнув, що він з куркулів і репресованих.

Війна 1941 -1945 рр.

В середині липня 1941 р. фашисти підійшли до Жабокрича. В районі Жабокрич - Крижопіль бої з ворогом вів 160 окремий артилерійський дивізіон протитанкових військ. 22 липня фашисти вдерлися в село, де встановили режим свавілля і терору. Однією з найстрашніших подій тих днів була розправа з єврейським населенням містечка Жабокрич. Як згадують старожили, наступ на село вівся зі сторони Крижополя та Тернівки. Після приходу фашистів через кілька тижнів селом гнали євреїв з Буковини. Місцевих євреїв спочатку не зачіпали. Кілька днів підряд гнали буковинських. Бідолашні просили їсти та води, селяни хотіли їх хоч напоїти, але поліцаї та румуни не підпускали і близько. В центрі, де були лавки для базару, євреям дали змогу перепочити. Дехто вже ледве йшов, в багатьох на руках були мертві діти. Хоронити мертвих не дозволили, підняли всіх і погнали в сторону Цибулівки. Там зігнали на ніч в конюшню, євреї по дорозі все запитували, де місто Буг (їм говорили, що женуть на переселення до м. Буг). Місцевості вони не знали, так їх по кругу навколишніх сіл проганяли декілька раз. В Цибулівці після ночівлі в конюшні на другий день пригнали до кагатів, де був силос, і почали розстрілювати. З жабокрицькими євреями вчинили по-іншому. Почали зганяти їх в погреби і там розстрілювати. Багатьом вдалося втекти, дехто вцілів. В центрі села проживало перед війною близько 600 євреїв. Розстріляли не всіх. Домівки тих, що залишилися живими, обтягли декількома рядами колючого дроту, вдень нікого туди не підпускали. В погребах почали розкладатись трупи розстріляних. Тоді румуни почали випускати під конвоєм євреїв, щоб витягували трупи. Вони настільки розклалися, що ті вилами по шматках витягували їх. Викопали три могили, де їх поховали. Ці могили і досі знаходяться в селі, вони всі впорядковані. Нащадки розстріляних провідують їх. Пізніше дозволили селянам підходити до огорожі і продавати продукти євреям (зі спогадів місцевих жителів Захарчук Галини Іванівни, Швець Марії Іванівни, які проживають з дитинства в Жабокричі, та Чепіль Анастасії Федорівни, що жила в Цибулівці).

В роки румунської окупації було відкрито церкву (перед війною в 30-ті рр. церкви закрили, в міській церкві віяли зерно), школу діти не відвідували.

17 березня 1944 р. село було звільнено від окупантів. В роки війни 915 жабокричан брали участь у бойових операціях, 326 - загинули.

В І951 р. 24 солдати, що загинули в 1941 р. під час наступу фашистів, були перезахоронені з одиночних могил в братську в центрі села. У 80-х рр. дружина одного із загиблих, Нестора Гавриловича Дворніка, декілька раз приїздила на могилу чоловіка. Піонерська дружина носила його ім'я і вела з нею листування. Нині зв'язок з нею перервався, ми нічого не знаємо про неї.

В 1971 р. було відкрито пам'ятник односельцям, що загинули в роки війни.

Відбудова.

Зразу ж після визволення, почалась відбудова. Не вистачало ні чоловічої сили, ні коней. Всі труднощі відбудови долали жінки. Орали коровами, сіяли, тягли вручну борони. Зразу ж після звільнення села почала працювати школа, спочатку початкова, потім - семирічна, так як не вистачало вчителів. Багато з них не повернулось із фронту. На початку 50-х pp. було відкрито середню школу, директором якої в ті роки був спочатку Шишков, а потім Блажій.

В 1950 р. три колгоспи було об'єднано в один "Шляхом Леніна", який очолив Поліщук Калень Микитович. В розпорядженні колгоспу було 3 молотарки, 10 віялок, 3 січкарні, 4 сіялки, кілька пар коней.

В 1958 р. після реорганізації МТС колгосп придбав 10 тракторів і 2 зернових комбайна.

В 50-ті pp. жителі села відчували піклування про себе з боку держави. Колгосп отримував від держави насіння, худобу, техніку. Було побудовано майстерні, гаражі. В 1953 р. колгосп отримав 191 ц зернових з гектара, 220 ц цукрового буряка, мав понад 350 голів ВРХ, 300 свиней.

Заробітна плата колгоспників була невисокою, виплачувалась не своєчасно. На трудодень отримували 1-2 крб., селяни практично не мали доходів від присадибних ділянок, бо тоді презирливо ставились до підсобного господарства.

З 1961 р. по 1979 р. колгосп очолював Смішний Василь Григорович, людина високопорядна, інтелігентна. Син репресованого, він чимало натерпівся в дитинстві та юності, добровольцем пішов на фронт, після війни повернувся в село, працював агрономом в бригаді, в 1950 -1961 pp. - головним агрономом. Він користувався авторитетом серед односельців тоді і сьогодні залишився для них взірцем людяності та порядності. За період його головування з року в рік зростали виробничі показники. Вже в 1965 р. колгосп зібрав 24 ц зернових з гектару, 330 ц цукрового буряка, виробляв по 505 кг молока на 100 га сільськогосподарських угідь. В кінці 60-70-х pp. вирощували зернових від 37 до 40 ц з га, 350-400 ц цукрового буряка, доїли 3,5 тисячі молока на корову, виробляли 100 ц м'яса на 100 га угідь. По тваринництву колгосп постійно займав 1-2 місце в районі. Передові доярки Герак Марфа Сергіївна, Бобик Ганна Юхимівна, Теслюк Ганна Сергіївна, Дрогомирик Антоніна Григорівна, Херсун Ольга Василівна, які надоювали більше З 000 л молока на корову, неодноразово отримували грошові премії, цінні подарунки, нагороджувались похвальними грамотами, Херсун Ольга Василівна - орденом Трудового Червоного Прапора, а Дрогомирик Марія Григорівна та завідуючий МТФ №1 Кошовий Федір Омельянович були делегатами Ш Всесоюзного з'їзду колгоспників. МТФ №1 була кращою в колгоспі, її завідуючий був нагороджений орденом.

Гарних показників добивались ланкові рільничих бригад Палійчук Ніна Степанівна, Довгань Антоніна Онуфріївна, Лужанська Марія Сидорівна. Їхня праця була відмічена похвальними листами, преміями.

В 60-70-х pp. поліпшувались умови праці, збільшувалась зарплата. Колгоспники зводили нові оселі. Більшість житлових будинків в селі було побудовано саме в цей період. Прагнули люди і культурного відпочинку.

В 1965 р. відбулося відкриття нового Будинку культури, який був збудований першим в районі. Понад 30 років він був осередком культури в селі. Тут працював драмгурток за участю вчителів та сільських активістів. Особливо до вподоби селянам була гра місцевих аматорів: вчителя історії Пугаченка Івана Степановича та Медяного Василя Дмитровича. Драмгуртком керувала на добровільних засадах вчителька Дудник Марія Гнатівна.

В 60-70-х рр. ведеться обширне будівництво тваринницьких приміщень побудовано три МТФ, дві свиноферми, птахофабрика (9 приміщень), 18 км доріг, а також дитячий садок. Голову колгоспу Смішного В.Г. було нагороджено двома медалями за трудову доблесть, орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Знак Пошани, Грамотою Президії Верховної Ради України (із спогадів Смішного В.Г.).

Нормально працювати голові колгоспу перешкоджало районне партійне керівництво. Перший секретар райкому партії Мельник Анатолій Олександрович виявився хапугою. Як порядна людина Василь Григорович не міг виконувати його вказівки. Зростала напруженість у відносинах між першим секретарем та головою колгоспу, Смішний В.Г. двічі писав заяву про звільнення, яку районне керівництво відхиляло і, після довгого вмовляння Мельника, нарешті задовільнило його прохання. Було скликано колгоспні збори, на яких представлено нового голову колгоспу Слободяна Миколу Васильовича, який раніше працював інструктором райкому партії. Новий голова не виправдав надії селян. За 1980-1981 рр. різко впали всі виробничі показники, цукровий буряк через складні погодні умови та часті п'янки голови частково залишився під снігом. Слободяна М.В. весною 1981 р. було звільнено з посади. На колгоспних зборах було представлено нового голову Швеця Володимира Івановича. Після хазяйнування Слободяна М.В. жителі села прийняли нового голову не дуже приязно. Під час голосування багато колгоспників виходили прямо із залу, говорячи: "Ми його не знаємо, то як будемо за нього голосувати?" Швець В.І. виявився добрим господарем. Вже через рік в колгоспі були показники такі, як за Смішного, а з окремих підрозділів і вищі. В 80-х рр. колгосп мав 54 трактори, 32 автомашини, 22 марки різних самохідних комбайнів, 1200 корів, кожна з яких давала по 3000 л молока, вирощував на 100 га сільськогосподарських угідь 750 ц зернових, 80 ц м'яса. В селі будуються дороги з твердим покриттям, працює комунгосп, де для потреб населення виробляють плитку, бетонні стовпчики, штахети та ін. Було зведено новий молочно-товарний комплекс, автогараж, тракторні майстерні, впорядковано вулиці, справжньою окрасою села стала новозбудована в 1987 р. школа. Приміщення колишньої школи було капітально відремонтовано, добудовано і туди переведено лікарню, яка до цього часу знаходилась в колишній панській економії (стаціонар) та будинку економа Кримського (поліклініка). З'явилась нова вулиця з 16 нових добротних будинків, до яких було проведено воду, побудовано погреби та сараї. Вулицю назвали Молодіжною, так як заселили її молоді люди. Виробничі показники в 80-х були одними з кращих в районі, село часто відвідували різні делегації, тут проводились сільськогосподарські семінари, в 1987 р. побувала делегація з Польщі. Велика увага приділялась головами колгоспу та сільради (Смішним В.Г.) впорядкуванню центру села.

В 1904 р. Швець В.І. перейшов на іншу роботу, господарство очолив його замісник Тимко Микола Іванович. Утриматись на плаву йому не вдалося, виробничі показники знизились. Новий керівник був непоганим агрономом, але працювати з людьми не вмів. За його керівництва упала трудова дисципліна, почались масові крадіжки, виплату зарплати почали затримувати, а незабаром зовсім перестали платити, з людьми розраховувались бартером. В 1996 р. Тимка М.І. було звільнено і призначено керівником господарства Клопотнюка Анатолія Володимировича. Справи на краще не пішли, хоч новий керівник намагався налагодити виробництво. Село вже не отримувало державних кредитів, а самотужки вести господарство Клопотнюку A.B. було не під силу. Для сівби, збору врожаю не вистачало коштів. Почали масово вирізати худобу, щоб закупити зерно, бензин, солярку. Тваринництво з прибуткової в 70-80-х рр. галузі перетворилось на збиткову. Худоба мала жалюгідний вигляд, корми масово розкрадалися. Весною, коли виганяли корів на випас  у поле, окремі падали, повернутись назад не могли, настільки вони були худющі. Поголів'я корів скорочувалось з року в рік і на кінець головування Клопотнюка A.B. їх залишилось трохи більше сотні. МТФ № 3 - розібрали до камінця, будівельні матеріали віддали робочим як виплату по заборгованій зарплаті, закрито було і новий молочно-товарний комплекс. Поля оброблялись частково, багато пустувало, заросло бур'яном. В цей період проходило розпаювання селян і в 2000 р. більшість селян довірили свої земельні паї Швецю В.І., який в даний час є керівником господарства. Йому дісталась важка спадщина від попередників, боляче дивитись, як те, що ним було створено в 80-ті рр., пішло прахом в другій половині 90-х рр. Дещо було зроблено, але вийти з даного становища дуже важко. Збитковим стало вирощування цукрового буряка, в 2003 р. господарство не посіяло жодного гектара, тваринництво занепало. Літом 2003 р. корови віддали людям як частину виплати заборгованості по зарплаті. Нині в господарстві немає жодної корови, останню МТФ закрито. Масовим явищем для села стало безробіття. В 2003 р. не було жодної рільничої ланки. Жінки наймались на роботу до одноосібників, які вийшли з господарства (це 88 чол.), сапали і збирали цукровий буряк в Павлівці та Цибулівці. Велика кількість працездатного населення стоїть на обліку в центрі зайнятості. Виживає село за рахунок підсобного господарства. Годувальницею для більшості стала худоба. На утриманні в приватному секторі знаходиться приблизно 540 голів ВРХ. Кожен день відправляють молоко із збирального пункту на сирзавод у Вапнярку.

Складною є демографічна ситуація. Ще з кінця 70-х рр. смертність починає перевищувати народжуваність і, на жаль, ця тенденція не змінюється. В кінці 80-х рр. в селі проживало 2 800 жителів, а нині - 1758 жителів. Найменше дітей народилось в кінці 90-х рр. - від 9 до 16 немовлят протягом року, а помирало від 40 до 60 і більше. В 2010 році в перший клас пішло лише 9 дітей. Таке сталося вперше в історії школи. Молодь масово залишає село, шукаючи роботи в Києві, Одесі. Влітку більшість чоловіків віком 20-40 років на заробітках. Справжнім лихом стало пияцтво, яке забирає щороку життя 5-6 працездатних чоловіків. Село вимирає, майже не будується. В селі на кожній вулиці пустує багато добротних будинків, жителі яких померли або виїхали до дітей. Вони поступово опустошуються, достоту як у Ліни Костенко:

Тече повітка, хата занехаяна,

Підмокло сіно, повалився віз, -

Усе кричить, все просить рук хазяїна

І грошей, грошей треба позаріз.

Але, не дивлячись на всі негаразди, життя продовжується. У 2009 році на території села Жабокрич, а саме біля школи, було висаджено сквер імені Анатолія Агафоновича Бортняка, видатного нашого земляка – творця слова. З того часу саме в нашій Жабокрицькій школі кожного року відбувається вручення літературної премії ім. А.Бортняка, на яку з’їжджається багато знаних і шанованих людей зі всієї України. Так що є надія на те, що славна історія нашого села буде мати не менш славне продовження.